Здавалося б що може бути страшніше глобальної пандемії 2020. Повномасштабна війна 2022. Це не зовсім правда, що ніхто цього не очікував. Ні, всі були свідомі того, що війна розпочалася ще 2014 з анексії Криму. Але багато хто сумнівався, що РФ наважиться не на гібридну війну за допомогою проксі, куплених західних політиків та газового шантажу, а аж так нахабно нападе, стираючи цілі міста і селища на порох, вбиваючи та катуючи цивільних у "фільтраційних" таборах, та порушуючи всі закони та норми ведення війни. Досі на заході багато тих хто опирається правді, хто намагається переконати себе у тому, що це якісь окремі інциденти, а не спосіб дії який Путін свідомо обрав і про який прямо говорить визнаючи свої воєнні злочини.
Щодо нас. Ми виїхали з України до початку воєнних дій. Аналізуючи щоденник я бачу, що вперше про можливий напад я пишу 15.11.2021 а вже 26.01.2022 Вовка-старший остаточно прийняв рішення виїжджати з країни. Головним чином через робочі ризики. Ми боялися, що клієнти відмовляться від співпраці. Тепер так дивно усвідомлювати, що про свою безпеку ми не так турбувалися. Дід помер і нас нічого не тримало в Україні. Я, як я вже зараз розумію, була в депресивному епізоді і дуже специфічно сприймала реальність.
09.02.2022 ми родиною, разом з кішкою вилетіли до Туреччини. Ми взяли із собою документи і найважливіші речі, я донесла до дітей думку, що можливо ми не скоро повернемося додому. 24.02.2022 Росія напала на Україну почавши масований ракетний обстріл Києва.
02.04. 2022 ми прилітаємо в Цюрих і подаємося на статус тимчасового захисту. Вова йде на контракт до партнера з яким раніше працював на різних невеликих проєктах, діти йдуть у місцеву школу. Десь в цей період в мене закінчуються антидепресанти, але дійти до психіатра я не знаходжу сил, в нас ще немає статусу та медичної страховки. Але мені стає краще, потроху повертається щось схоже на емпатію, але краще щоб не поверталося, бо саме в цей час Росія коїть жахливі воєнні злочини в Україні за якими я спостерігаю онлайн.
Все що я можу зробити, це віддати свої квартири, щоб там жили люди, внутрішньо переміщені переселенці, як їх тепер називають. Нас же називають біженцями. Щоб заселити сім'ю у дідову квартиру доводиться робити ремонт, квартира у жахливому стані і я витрачаю в три рази більше грошей ніж планувала і все одно це дуже скромний косметичний ремонт. Я починаю платити по інвестиційним внескам, попри те що долар скаче на 20% від різниці курсів продажу та покупки. В якийсь момент я просто перестаю рахувати фінансові втрати, бо втрачають усі навколо.
Діти потроху адаптуються в новій країні. Я вирішую поки всі гроші не розтанули відправити Ярку у Японію. Щоб він вже нарешті побачив Токіо і здійснив мрію, бо життя закоротке, щоб зволікати. 02.10.2022 Ярка летить у подорож на два тижні, молиться у всіх храмах і відвідує всі заповітні місця, студію Гіблі та термальні озера з мавпочками. Вовка тим часом летить по роботі в Берлін, потім ми веземо дітей на дивовижні швейцарські озера посеред гір і насамкінець їдемо через Мілан на Сардинію та проїхавши її всю опиняємося на острові Антіокія в самій віддаленій від туристичного потоку точці. І якби не війна мені б можна було позаздрити. Напевне.
Мені подобається, що у нашій новій квартирі є великий камін. Я люблю дивитися на вогонь напевно навіть більше ніж на море. Мені не подобається, що в нас течуть стіни. Кімнати мокрі, сирі і від плісняви у Ярки почався астматичний приступ. Під новий рік я навіть не знаю де отримати допомогу для нього, але розумію що візиту до лікаря не уникнути. Я дістала для нього сальбутамол посилкою з України, але йому потрібні кортикостероїди, а це рецептурні ліки і так просто мені їх тут не продадуть. Щодо мене то я продовжую пити еутерокс на свій страх, бо не можу зробити тут аналіз ТТГ і УЗД яке мені потрібно після операції робити раз на рік для контролю. Все це я відклала на "колись потім" як і багато інших українців, що переїхавши в інші країни ніби поставили життя на паузу, живучи одним днем, намагаючись не загадувати на майбутнє.
Я теж боюся загадувати. Минулого року я просила, щоб стало краще, бо я вже не вивожу. Стало лише гірше. Три роки послідовно стає все гірше і гірше, але я не можу поскаржитися, бо нам дуже пощастило, ми живі, все ще фінансово незалежні, живемо на свої гроші в найдорожчий країні світу і навіть маємо сили допомагати іншим. В таких обставинах соромно бажати кращого.
Вовка запускає курс, збирається вивчити більше 50ти людей, це важко, бо грошей на все це немає і нам доведеться вигризати бюджет на це. Ще ніколи я так не билася за право працювати безплатно. Я боюся бажати чогось на новий рік.
