Не віриться, що ми меньше місяця тому повернулися в Київ. Одночасно здається, що ми ніколи не їхали і всі наші подорожі були лише мінливим сновидінням і разом з тим не полишає почуття чужорідності буття. Ніби ми пройшли крізь чорну діру і вийшли з іншого боку в паралельний світ, що дуже схожий на наш, але.
Мені сняться дивні жахіття в яких немає нічого жахливого, але я прокидаюся о 3 ночі і вже не можу заснути. Мені подобається слухати як соплять увісні домашні, бачити як жевріє світанок.
Я не можу визначитися з Вовкіною школою та Алісіним садочком. Мене вивертає коли я розумію, що просто віддати кудись дітей не вийде, бо почнуться батьківські збори, мене будуть смикати з різних сторін так, неначе мені має бути не пофіг. Стає важко імітувати батьківство =)
З подружнім життям все ще більш цікаво. Здається я дійшла межі за якою не буде ніяких імітацій. Мене більше не цікавить несправжній секс, або несправжня дружба. Я перестала вестись на аргументи "заради дітей" чи будь яких великих цілей. Я більше ні хвилини життя не хочу витрачати на "все як у людей". Вовка питає чи кохаю я його як раніше. Я думаю що ні. Я кохаю його набагато сильніше. Тоді, років з 10 тому я більше любила себе у ньому. Відбиток власного зображення в його очах. Те як він дивився на мене, як горів у моєму вогні. Мене влаштовувало те яким зручним і невибагливим він був і я намагалася не лізти йому в душу аж занадто глибоко.
А зараз все змінилося. Мені стало справді цікаво. Що у тебе всередині? Про що ти боїшся думати? Що бачиш у дзеркалі?
Якщо нам все таки судилося прожити життя разом я хочу знати про тебе більше, останній герой.
Немає коментарів:
Дописати коментар